Оксана Рижкіна: «Я відчула, що кинути цю справу вже не зможу»
Відчути себе справжньою господинею кожній
жінці допомагає мешканка Аджамки Оксана Рижкіна. Вже кілька років ця чарівниця
випікає медові коржі, з яких будь-хто бажаючий може
створити власний шедевр і здивувати родину смачним тортом у будень і свято.
Інтернет-виданню «Аджамка.Інфо» Оксана розповіла, чому переїхала з родиною з
міста у село, як знайомилася з сусідами та чому виготовляє готові торти тільки
для родини на свята.
- Оксано, ви вже два роки живете в Аджамці. Як так склалося, що ви тут оселилися? Розкажіть трохи про свій життєвий шлях – де народилися, навчалися?
- Народилася я в Кетрисанівці, Бобринецького району. Потім батьки мали можливість придбати квартиру в місті, тож ми переїхали в Кропивницький. Тут я закінчила 19-ту школу. Потім вступила на діловода в Київський національний університет культури і мистецтв. По закінченню пішла в декрет. А потім зрозуміла, що нічого в мене з документознавством не вийде. Я себе там більше не бачила. Хотілося чогось свого. Та й така ситуація була – як шукаєш роботу, то скрізь треба стаж, а де його взяти?
- Коли дитині було два роки, я почала займатися коржами, спочатку для себе пекла, а потім почала пропонувати їх знайомим. І виходила на ринок торгувала. Люди почали цікавитися, брати номер телефону і замовляти. Так, з року в рік, моя продукція стала популярна. Тож, я почала шукати місця для їх реалізації. От так вже сім років займаюся медовими коржами. Нині вже є торгові точки і по місту, і по району теж.
- Ви виготовляєте лише коржі, не готові торти. Чому?
- Раніше, коли я тільки починала, бралася і за торти, якісь не складні, щоб перемазати і присипкою посипати. А потім зрозуміла, що занадто багато часу треба на те, щоб їх перемазати, а потім довезти до замовника, тим паче складно було це зробити маршруткою чи автобусом. Просто нереально, транспорт був забитий. Тому зупинилася просто на коржах.
- Професійно я цьому ніде не вчилася. Коли моїй дитині було два роки, скалася така ситуація, що треба було десь шукати додатковий дохід – на дитячі кошти не дуже проживеш. І мені мама підкинула таку цікаву ідею – навчила мене випікати медові коржі. Вона, свого часу, коли не було роботи, виходила на ринок з перемазаними тортиками і продавала їх. А потім знайшла роботу, то ця справа забулася. Хоча, на той час, у неї теж вже було багато клієнтів. І її навіть шукали, коли вона вже перестала по ринку ходити. Та тоді мобільних телефонів ще не було, то й зв’язку не лишилося. А я хотіла більше бути з дитиною, бо він ще маленький був. Та й не було особливо на кого його залишити. То так, коло дитини напекла, а потім пішла та й за годину продала. На годинку на когось дитину лишала – на тата або на дідуся. Потім почалися замовлення, тож почала працювати так. І це дуже зручно.
- Спочатку рідні ставилися до цього скептично, вважали, що це не серйозно, так, на перший час, поки дитина не піде до школи. А потім я зрозуміла, що замовлення йдуть і люди цікавляться все більше. І я відчула, що кинути цю справу вже не зможу. Якось намагалася знайти іншу роботу, але мене вистачило на один день. Я зрозуміла, що це вже все – я звикла працювати на себе у своєму графіку. Сидіти цілими днями на місці, не бачити сім’ю – не для мене. Я хотіла, щоб дитина увесь час була на очах. Свого часу, ми жили далеко від батьків, мені не було на кого його лишати. Тільки садочок, а він працює до п’ятої години. Тож важко знайти роботу з таким графіком. От так склалося і все пішло своїм ходом, мене «затягнуло».
- Як тільки ми переїхали в Аджамку, купили тут будинок, то не планували нічого. У нас тут немає нікого з родичів, тож ми просто переїхали всліпу. Нас тут підтримка не чекала. Просто так склалося, що в місті продали квартиру, бо там менша площа, а сім’я росте – хотілося більше простору. Вирішили все кинути і переїхати в село, шукали, щоб воно було біля міста, щоб було розвинуте, був садочок, школа. Щоб були перспективи, молодь, аби було з ким спілкуватися.
Так от, коли переїхали, знали тільки сусідів, які нам продали цей будинок. Я одразу почала себе рекламувати і пропонувати коржі на пробу. Їм сподобалося, вони почали своїм знайомим розказувати. Отак, завдяки коржам, я і познайомилася з усіма сусідами на вулиці. Так прожили рік, я їздила кожного дня в місто, до села особливо прив’язана не була. Чоловік працював в Канатовому. А я розвозила коржі по трогових точках, на ринки.
Потім взнала, що в Аджамці є ринок. І ми з чоловіком почали виїжджати туди. Люди цікавилися і були в захваті, бо це зручно. Взяв коржі і вони можуть лежати до того часу, коли знадобляться. Отак завдяки своїй діяльності я і познайомилася з людьми в селі.
- Ні. Ми рік поїздили автобусом, а потім чоловік заробив грошей і ми купили автомобіль. Вже стало зручніше. Тому зараз взагалі не відчувається різниця між містом і селом. Так і людям допомагаємо – підвозимо до міста. Ми намагаємося з усіма спілкуватися. Тут завжди питають – а хто ви, а чиї ви? То кажемо – нічиї, ми не місцеві. Цікаво, коли приїжджаєш туди, де ти нікого не знаєш і тебе ніхто не знає. Все починаєш з нуля. Ніхто не знає всю твою історію і мене це радує. Нам це подобається. Вже є спільні знайомі. У чоловіка колеги з Канатового, то познайомилися вже і з дружинами, і з дітьми. Дружимо. Є з ким спілкуватися.
- Чи подобається вам тут, в Аджамці? Чи вважаєте це село перспективним, для себе, в першу чергу?
- Село мені подобається. Я ж сама із села за Бобринцем. То там воно занепадає. Люди виїжджають, молоді немає. А Аджамка розвивається.
- У мене всі знають, якщо ідемо на свято, то торт купувати не треба, я принесу. В мене мама працює в кондитерському магазині, але вона дуже рідко там купує тортики, хіба, коли знає, що я не буду на святі. Я буває навіть ображаюся, якщо бачу якийсь чужий торт.
- Не думали над тим, щоб змінити цю діяльність на якусь іншу? Чи навпаки, маєте якісь плани на майбутнє саме у цій сфері?
- Я вже напрацювала за ці сім років стабільний заробіток, є постійні клієнти, торгові точки, є фірми, які роблять замовлення постійно. То для чого щось іще шукати? Я навпаки намагаюся розвиватися, вже хочеться, щоб і люди працювали, підключати когось. Тобто думки на розвиток спрямовані, в планах було – відкриття якогось цеху в Аджамці. Людям буде якась робота. В планах багато що, а далі побачимо, як воно буде.
- Чи можна сказати, що вам доля підкинула цей шанс – стати успішною та незалежною?
- Так, випадково доля мене направила у потрібне русло. Сама себе я не бачила ніде. Сиділа в декреті – не знала чим себе зайняти. З декрету виходиш втомлена і розгублена, не розумієш, як зібрати себе до купи. Шукати роботу важко – коли знають, що маленька дитина, не поспішають щось пропонувати. І на той час ніхто мене не брав на роботу. Коли є бабусі поруч, то може по-іншому все. А у нас була така ситуація, що ми самі з дитиною справлялися, поруч нікого не було. Хтось постійно мав бути вдома. Тож, все робилося заради дитиною. Перший час було дуже важко – і людей знаходити, і скептично всі дивилися, не довіряли. Та з часом все змінилося. Особливо після свят – новорічних, різдвяних, Великодня у мене з’являлося все більше клієнтів, бо люди ходили в гості з тортами з моїх коржів. Куштували і питали, звідки. Тому так, все ніби склалося саме по собі і я ні про що не шкодую.
Записала Ася Цуркан
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?