Людмила Коваль: «Ветеранська рада – це не тільки розвеселити, а й добитися надання певних соціальних послуг також»
Розвиток будь-якої громади завжди тримається на активних та ініціативних
людях. В Аджамці таких багато. Одна з них Людмила Коваль, вчителька української
мови та літератури в місцевій школі, яка очолює Раду ветеранів при Аджамській
сільській раді. Вона переконана, щов кожній громаді є люди, які потребують
турботи та звичайного людського спілкування.
- Пані Людмило, скільки років в Аджамці
працює Рада ветеранів? Як взагалі вона виникла?
- Точну
дату заснування не назву, але організація існує понад 10 років. Біля витоків
стояв Шленчак Анатолій Андрійович. Дуже турботливий і непосидючий чоловік,
якого все завжди хвилювало і хвилює. І от, за підтримки таких самих небайдужих
людей, і була створена ця організація. Заступником у нього була Олена Іванівна
Жовна, Заслужена вчителька України. Та й сам Анатолій Андрійович був відомий на
усе село, в районі і області. Займав відповідальні посади за часів, коли ще
були колгоспи. Але так склалися обставини, що він з дружиною виїхав за межі
Аджамки.
- Оскільки організація не може існувати без голови, то зібралася рада і люди виявили мені довіру. Більшістю голосів я була обрана головою Ради у справах ветеранів села Аджамка. Це вже років чотири я її очолюю. Були також обрані члени Ради ветеранів. Це люди з молодою душею, які загораються з однієї іскри, одразу спалахують. Це Світлана Володимирівна Кравченко, яка є небайдужою ініціативною людиною. До речі, саме з її подачі був створений гурт «Незвичайні посиденьки» в Аджамці, який завжди доповнює роботу нашої організації. Це наші бібліотекарі – Монастирська Любов Василівна і Ярошенко Ліда Григорівна. Вони завжди працюють на користь людям. Не можу не згадати і Марію Єфімчук. В неї обліковані всі наші односельці, і старенькі, і не зовсім. Вона всім розсилає вітання – ювіляри завжди отримують листівки. Але, оскільки зараз внесені корективи в нашу роботу, більше працюємо в режимі он-лайн. Це не дуже зручно, адже люди, з якими ми працюємо, потребують живого спілкування, а не інтернетного, віддаленого. Сподіваюся, скоро ми до цього повернемося.
- Ми проводимо багато заходів, після яких завжди залишається багато приємних спогадів. Люди відвідують їх цілими сім’ями, ми завжди всім приділяємо увагу. Про це можна розповідати багато.
Сьогодні ж працюємо над питанням реорганізації нашої організації. У нас є ветеранські організації і в Новоолександрівці, Веселівці та Червоному Ярі. В силу того, що ми нині не можемо зустрітися з людьми які їх очолюють, я планую зв’язуватися з ними телефоном.
А опікуємося не тільки ветеранами праці і Великої Вітчизняної війни чи тепер Другої світової правильно казати. Опікуємося проблемами матерів АТОвців, їхніх сімей. За нашого сприяння була надана допомога учасникам АТО, надавалася допомога і родичам після загибелі військох. Думаю, ми об’єднаємося з нашою радою у справах учасників АТО, бо досі вона діяла окремо від нас. Тепер візьмемо все це під свою опіку і будемо працювати.
- На ініціативі. Ми дуже просили, щоб нам виділили приміщення ще коли ми були просто Радою сільської ради у справах ветеранів. Нам виділили приміщення у Будинку Культури, там є прохідна зала, де проходять репетиції. Нам виділили куточок, але ми там практично не працюємо. По-перше, клуб не опалюється, по-друге, це не зручне місце для роботи. Ми здебільшого збиралися завжди у сільській бібліотеці. Обоє бібліотекарок є членами нашої організації.
А щодо фінансів, то я дуже вдячна нашим небайдужим фермерам, людям, яким болить душа за тих, хто все життя віддав селу, а сьогодні залишилися сам на сам зі своїми проблемами. От коли ми звертаємся, то вони завжди йдуть на зустріч і допомагають. Це і Чумаченко, і Ткачов, і Цикалюк, багато інших хороших людей. Людмила Борисівна Чумаченко, яка теж дуже багато допомагає в нашій роботі. Всі вони сприяють проведенню наших заходів.
У цьому році, коли на виконкомі обговорювався бюджет, а я також член виконкому, я не була присутня, бо це був робочий день, я не могла покинути учнів. То я написала нашій голові, Тетяні Анатоліївні Зайченко, щоб вони звернули увагу і не забули про ветеранську організацію. То щось нам запланували. Але я ще вникала в суть фінансових справ. Хочеться зауважити, що, наприклад, папером і фарбами для заправки кольорового прінтера, на якому друкуємо вітальні листівки, ми забезпечені. Це фінансує сільська рада. Не так давно я також була на зв’язку і з головою обласної Ради у справах ветеранів, ми з ним домовилися про зустріч. Маємо поспілкуватися про те, що наша організація не оформлена, як юридична одиниця, а як громадська організація. А щоб отримувати фінансування, маємо оформити все належним чином.
- У нас були прекрасні зустрічі, ми запрошували письменників Кіровоградщини. До нас приїжджали Антоніна Корінь, Наталія Бідненко, Василь Бондар. Ми їм дуже вдячні. Неймовірні були зустріч. Але коронавірус вніс свої корективи.
.jpg)
- Ой, планів багато. У нас в Аджамці буде величезна подія. В свій час, до нас у село приїздила Леся Українка. А цього року, в лютому, 150 років з дня її народження. Нам дуже хотілося б, з допомогою школи і школярів, організувати свято. Але поки що цього зробити не можемо, масові заходи заборонені. Тому залишаємося на тому, що вітаємо наших ювілярів через соцмережі та свій сайт. Поки що все в он-лайн.
Але загалом, ветеранська рада – це не тільки розвеселити, а й добитися надання якихось соціальних послуг також. Дещо нам так і не вдалося зробити до сьогодні. От, наприклад, у всіх селах є пільговий проїзд для пенсіонерів. Ми кілька разів зверталися до нашої сільської ради, щоб владнати це питання, але без результату. Можливо, як вже устаткується наша територіальна громада, тоді знову звернемося з клопотанням, щоб відновити пільговий проїзд для людей, які достойні цього, бо все життя пропрацювали у рідному селі, віддали свої сили нашій країні. Це ще наша перспектива, ми цього доб’ємося.
- Я вчителька. І знаєте, такого старого загартування. Народилася в Аджамці. Закінчила наш, тоді ще педагогічний інститут. Починала працювати на Миколаївщині. Там чоловіка свого зустріла, там син у мене старший народився. Але потім повернулася в Аджамку. І з 1973-го року я практично працюю тут, вчителем української мови та літератури. Дуже люблю свою професію, не уявляю себе без цієї роботи. Моя робота – це моє життя. Так склалося, що мій син зараз перебуває на службі в Збройних силах України, я практично зараз сама вдома. Тому діти, школа, громадська діяльність – це моє життя. Це все, що дає мені сили жити.
Записала Ася Цуркан
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?