Василь Богуненко: «Мені пощастило на вчителів»
Він – один з небагатьох любителів класичної музики та джазу в своєму селі. 12-літнім школярем йому вже доводилося грати на весіллях і похоронах. Ще раніше він захопився радіосправою, а через кілька десятків років у зв’язку із цим хобі ним цікавився КДБ.
Солдатом Радянської армії він тричі побував на концертах оркестру Дюка Еллінгтона. Його вихованці, учні місцевої музичної школи, – переможці численних мистецьких конкурсів. Ще одна його пристрасть – краєзнавство, і він віддається їй, наповнюючи сайт, присвячений рідному селу.
Мова – про жителя Аджамки Кіровоградського району Василя Богуненка. На запитання, за яких обставин долучився до прекрасного, чоловік відповів так:
– Із 1949 року моя мама беззмінно працювала в дитячій бібліотеці, аж до виходу на пенсію. На початку п’ятдесятих жінкам давалася декретна відпустка лише на місяць. Отже, через місяць після народження я вже був у яслах, але через декілька днів захворів, і з тих пір моїми яслами була дитяча бібліотека. Там я і виріс. Перечитав усі книжки при гасовій лампі – електрики в Аджамці тоді ще не було.
Як розповів Василь Данилович далі, з четвертого класу школи він навчався грі на баяні (у будинку піонерів), а з п’ятого – ще й на кларнеті (у шкільному оркестрі). Своїх перших вчителів музики він згадує з теплом:
– І Анатолій Васильович Грозан, завдяки якому я оволодів баяном, і Василь Тимофійович Корсуненко, керівник духового оркестру, були музикантами від Бога. Які твори ми виконували в духовому оркестрі?
І класику (полонез Огінського, угорський танець № 5 Брамса), і вальси, і фокстроти, а також румбу – тоді латиноамериканська музика в моду увійшла. З мого класу аж десятеро хлопців займалися в оркестрі. І Василь Тимофійович з дозволу директора школи частенько забирав нас з уроків, бо треба було грати на весіллях, похоронах. Наш оркестр традиційно займав перші місця на районних і обласних конкурсах. Тому майже щотижня за наказом райкому партії ми їздили в Кіровоград, де виступали на різних урочистостях, святах, злетах, семінарах. А в класі залишалися лише дівчата. Це не подобалося нашій класній керівниці, вона нас, оркестрантів, називала бродячими музикантами, або бандою Махна з гармошкою… За кожне весілля чи похорон кожен з нас заробляв по два-три карбованці. Тоді це був солідний капітал. Адже сіра хлібина коштувала 14 копійок, кіносеанс – 5 копійок. Крім того, певна сума віддавалась директору школи на потреби закладу.
На прохання описати традиційне сільське весілля початку 1960-х років Богуненко розповів:
– Весілля тоді були не дуже людними – на них запрошувалося не більше п’ятдесяти душ. Меню зазвичай складалося із холодця (вкритого білим жиром), вінегрету, вареної картоплі і тюльки. Нас, школярів-музикантів, також частували. Про те, щоб налити старшокласникові чарку, і мови не було. Оркестр ходив за молодими цілий день. Уранці – до жениха додому, потім з ним – до молодої, потім – до фотоательє, де теж грали добру годину. Потім – у двір до молодої, після чого – знову до жениха. Жив тоді народ бідно, і на весіллях більше ходили по селу й танцювали, ніж сиділи за столами. Весілля в ті часи гуляли один день – у неділю…
А радіосправою Василь захопився ще раніше, ніж музикою. Посприяла цьому та обставина, що дитяча бібліотека, де він виріс, отримувала журнал «Радіо». Першим його наставником з радіосправи був десятикласник Олександр Андріяшевський.
– Я ж тоді ходив у перший клас, – згадав Богуненко. – Вдома у Андріяшевського ми через зібраний ним приймач слухали сигнали штучного супутника Землі. Потім Олександр навчався в Москві, а згодом і викладав у Московській військово-повітряній інженерній академії імені Жуковського. Деякі жителі Аджамки тільки заради журналу «Радіо» й відвідували бібліотеку, і з одним з них, Григорієм Бєліковим, уже дорослим чоловіком, я познайомився ще третьокласником. До речі, Григорій Бєліков ще у 1957 році своїми руками склав телевізор. До того часу про телевізори в нашому селі лише чули. Потім у мене був ще один вчитель – Леонід Федорович Чорнобривець. Пам’ятаю, якось зимового вечора я вдома читав у журналі «Радіо» про останню новинку – напівпровідники та кишенькові приймачі, аж батько завів до хати чоловіка, у якого в кишені грала музика. Він уже тоді виготовив такий приймач, у продажу їх практично не було. Звичайно, теперішній молоді не зрозуміти, яке це було диво. Малогабаритних радіодеталей тоді не було, і ми власноручно робили більшість з них. «Варили» детектори з суміші сірки та свинцевих опилок, з галену чи піриту. Майстрували мініатюрні батарейки та гучномовці…
Та найбільше як радіоаматор Василь Данилович вдячний іншому землякові, товаришеві з дитинства Григорію Придибайлу.
– Григорій Семенович був мозковим центром радіоаматорського руху в Аджамці, він – людина-енциклопедія. Він тримає в голові сотні схем, які складаються з сотень деталей, пам’ятає практично всі матеріали технічних журналів. За його розробками ми створювали власноручно передавачі та приймачі, перебудовували списану застарілу радіотехніку промислового виробництва. Зараз Григорій Семенович працює вчителем інформатики, кращого знавця комп’ютерів я не зустрічав.
Пізніше, вже будучи досвідченим радіо-любителем, Василь Богуненко виходив на зв'язок і з принцом Саудівської Аравії, і з легендарним полярником Кренкелем, й із знаменитим футболістом чемпіоном світу з радіоспорту Ребровим (коли той проживав в Англії). Василеві подобалось користуватися мікрофоном, але ще цікавіше йому працювати ключем. У колекції радіоаматора – тисячі QSL-карток, десятки дипломів СРСР, України та зарубіжних країн.
А у вісімдесяті роки Богуненком як радіоаматором зацікавився КДБ.
– Почалося все з того, – розповів Василь Данилович, – що до мене приїхав журналіст із «Кіровоградської правди», щоб написати в газету про моє захоплення. У його присутності я зв’язувався з французом, зубним лікарем. Згодом у «Кіровоградці» вийшла стаття «Париж слухає Аджамку». А потім мене викликали у районний відділ КДБ. Запитували, де я взяв приймач. Я пояснював, що купив його на авіаремонтному заводі, списаний. Перевіряли апаратний журнал радіостанції...
Одразу після школи Богуненко вступив до Кіровоградського музучилища на клас гобоя, а через півтора року після того, у 1969-у, його призвали в армію. Служити довелося у Києві у військовому оркестрі.
– Диригент наш любив симфонічну музику, тож ми нею займалися по дві години щодня. Крім того, диригент відпускав мене на заняття музикою у вечірню музичну школу імені Стеценка. А батьки надсилали мені щомісяця 25 карбованців, щоб я брав приватні уроки у Хайтмана, відомого київського музиканта. Інколи Хайтман брав мене на заміну у симфонічний оркестр. Пригадую, як ми виступали в Зеленому театрі на Володимирській гірці. Слухачами переважно були поважні дідусі та бабусі, які ходили сюди слухати симфонічну музику ще до революції 1917 року. Армійський оркестр був доброю школою для мене. Служив я разом із композитором-шістдесятником Володимиром Загорцевим, з флейтистом Леонідом Шиляєвим, який водночас ще й був солістом оркестру Київського оперного театру. Практично всі музиканти нашого оркестру були випускниками консерваторій. Мені було у кого вчитися. Найкращим моїм товаришем був Олег Шеременко з Полтавщини – він потім знаменитим на весь СРСР джазменом став. Це він аранжував пісню Дунаєвського «Пора-пора-порадуемся на своем веку». А коли у 1971 році оркестр Дюка Еллінгтона, гастролюючи в СРСР, дав кілька концертів у Києві, я з друзями-солдатами побував на них. Пригадую, як у паузах між композиціями на сцену виходила негритянка і сипала значками в перші ряди. Глядачі кидалися збирати ті значки, а фотограф знімав це. Що то за значки були? Із зображенням Дюка, деякі – з американським прапором.
ЛЮБОВ ДО МУЗИКИ ПЕРЕДАЛАСЯ ВНУКАМ
Відслуживши, Василь Богуненко продовжив освіту в Олександрійському училищі культури. На заочному відділенні. Навчався там на двох відділах одночасно: народних інструментів і духових. Причина переведення – проста: треба було заробляти на життя. Закінчив училище з «червоним» дипломом. Працював художнім керівником в Аджамському будинку культури.
– Керував ВІА, агітбригадою, акомпанував солістам, хору та танцюристам, керував ансамблем народних інструментів та сопілкарями, – згадує Богуненко. – Ще й щодня займався по 2-3 години на баяні та кларнеті – як студент-заочник.
У 1982 році Богуненко перейшов на роботу в Аджамський будинок піонерів. Там навчав дітей грі на баяні, на сопілці, керував ВІА. Доводилося знову ж акомпанувати солістам, ансамблям, писати музику і пісні для лялькового театру, проводити районні семінари для піонервожатих і вчителів музики шкіл району.
Сопілка належить до найулюбленіших інструментів Василя Даниловича. За десять років його роботи у Будинку піонерів її опанували зо двісті дітей.
У дев’яностих роках Аджамський будинок піонерів закрили. Протягом останніх десяти років Василь Данилович працював в Аджамській музичній школі. Про рівень викладацької роботи Богуненка свідчить те, що його вихованці продовжили освіту в провідних музичних вишах. Уславив Василь Данилович рідну Аджамку й успіхами ансамблю народних інструментів, який створив при музичній школі і основу якого склали сопілкарі. Наприклад, минулого та нинішнього року цей ансамбль здобув гран-прі в обласному конкурсі серед вихованців музичних шкіл «Паросток». Звісно ж, Богуненко пишається і досягненнями свого внука Дениса (теж Богуненка) як піаніста, неодноразового переможця обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Захоплюється музикою і Віка, внучка Василя Даниловича. Вона оволоділа у музичній школі піаніно, а під наставництвом діда – ще й сопілкою. Має дипломи за успішні виступи – і як солістка-сопілкарка, і в складі дуетів, квінтетів сопілкарів та ансамблю народних інструментів. Нині Віка – не просто десятикласниця Аджамської школи, вона обрана учнями президентом закладу.
А ще Василя Богуненка знають в Аджамці (та й далеко за її межами) як колекціонера старої радіотехніки.
Найпримітніші експонати його колекції – так званий «бриль» (примітивне проводове радіо, яке після війни висіло в кожній хаті), СВД-9 (улюблений приймач Сталіна), радіола «Урал», приймач «Фестиваль» (з дистанційним керуванням, випущений у 1957 році до міжнародного молодіжного фестивалю у Москві). Найдорожче із старої радіотехніки Василеві Даниловичу обійшовся приймач фірми «Marconi» 1937 року випуску – купив його за 250 доларів. Найстаріший приймач у його колекції – «Telefunken» 1926 року випуску.
Діставав раритетну радіотехніку Василь Богуненко різними шляхами. Чимало її чоловік купив, деяка йому дісталася в подарунок. А згаданий вище «СВД-9» йому подарував приятель-радіоаматор з Красноярська. Правда, були проблеми з перевезенням – не їхати ж у Сибір за ним! Та виручили представники все тієї ж радіоаматорської інтернаціональної спільноти – вони передавали той приймач залізницею від одного до іншого, і так аж до Долинської Кіровоградської області, де Богуненко й отримав подарунок.
Дуже цікавий експонат в колекції Василя Даниловича – ТГГ (тепловий гасовий генератор). Це – велика гасова лампа, призначення якої – не лише давати світло, а й виробляти електрику (для живлення батарейного приймача). За словами Богуненка, у часи, коли наші села ще не були електрифіковані, ТГГ використовувалися в тамтешніх клубах, бібліотеках. Це давало змогу відві-дувачам цих закладів слухати радіо, читати книги, вишивати…
На жаль, через скрутне фінансове становище Богуненка більша частина зібраної ним раритетної радіотехніки знайшла інших власників.
АДЖАМКА У СВІТОВІЙ МЕРЕЖІ
Продемонстрував Василь Богуненко автору цих рядків і сайт «Аджамка forever», наповненням якого займається на громадських засадах (за технічне забезпечення роботи сайту відповідає на тих же засадах Григорій Придибайло, давній товариш Богуненка). Цей інтернет-ресурс розповідає про теперішнє і минуле Аджамки. Тут – і відеозаписи, й місцеві новини, і унікальні фотознімки з історії села…
– Ось я сфотографував військовий літак, який у вісімдесятих роках упав у наш, тоді ще колгоспний, ставок, – коментує знімки на сайті Василь Данилович. – А ось – саморобний автомобіль, який змайстрував у 1961 році Павло Григорович Козленко, інвалід Другої світової війни. Він і нині проживає в Аджамці...
Утім, відвідайте «Аджамку forever» самі – не пожалкуєте!
записав Віктор КРУПСЬКИЙ - для сайту "Нова газета"
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?