Дім, де живе любов: Як неподалік Кропивницького заснували недержавний будинок для літніх людей
Неподалік Кропивницького в селі Аджамка вже майже два роки працює будинок сімейного типу для літніх людей "Затишна оселя". Цей проект благодійний і не фінансується державою. Як він створювався, де брали кошти, чим надихалися і як зараз функціонує заклад? Про це розповіла "Точці доступу" директорка будинку Валерія Кривошапка.
На порозі притулку нас зустрічає його засновниця й керівниця – Валерія Кривошапка. Крізь затишні коридори, облаштовані диванчиками та кріслами, проводить до свого кабінету. Тут на столику та вільних стільцях стоять картини відомого художника Володимира Остроухова, який вже понад рік живе в притулку. Жінка розповідає, що сховала в своєму кабінеті найцікавіші його роботи, адже часто митець любить їх ще допрацьовувати та перефарбовувати. На боковій стіні кімнатки – рамки з фотографіями. Святкування Нового року в сімейному колі – саме ці світлини бачить відвідувач. А на фото: всі щасливі, сяючі та з посмішками на обличчі. Спілкуватимемось із Валерією в її кабінеті з відчиненими дверима: вони, як і її душа, відкриті до всього, що відбувається навколо.
Валерія згадує, що розпочалося все ще у 2005 році. Зовсім випадково проходила повз будинок пристарілих «Милосердний самарянин», що неподалік залізничного вокзалу в Кропивницькому. Побачила на порозі літніх людей і не змогла пройти повз.
"Був просто поклик серця зайти туди. Я побачила стареньких, і в моїй уяві вималювалася дуже сумна картина. Зайшла туди й кажу: «Хто тут керівництво? Я б хотіла надавати якусь допомогу». Побула там трішки й вискочила з істерикою, тому що те, що я побачила там, дуже мене вразило. Це були не просто старі люди, а безвихідь і сум. Саме такими я їх побачила. Ці люди живі, але на вигляд були як мертві. Це потрібно було пережити й перезавантажитися. Ця зустріч із притулком не давала мені спокою", - згадує пані Валерія.
Твердо вирішила для себе: потрібно із цим щось робити. Так Валерія розпочала співпрацю з будинком. Мала дворічну доньку, тож спочатку ходила до закладу лише по вихідних. Починала з того, що обрізала стереньким нігті та годувала лежачих. Допомога потрібна була, бо персонал не справлявся з тими обсягами роботи. Так, одна подорож повз цей будинок залишила Валерію тут на 10 років. За цей час працювала в закладі і волонтером, і кухарем, і сестрою-господинею.
"Пам'ятаю, що я мила на кухні підлогу й мені прийшла думка: "А хто тобі заважає зробити заклад, який тобі хочеться?". У цьому будинку я бачила багато неправильних моментів, як не варто робити, також підмітила, як поводити себе з підопічними. І думала собі: «Покажи приклад, як це має бути". Я керувалася метою не доводити щось комусь, а показати гідний приклад. Я бачу, як неправильно, і знаю, як правильно: яким має бути ставлення до всього функціонування закладу. У мене не було ні освіти, ні грошей. Це був щирий поклик серця", - ділиться пані Валерія.
Пані Валерія зареєструвала благодійний фонд «Притулок» у 2014 році. Саме в той період, коли розпочалася війна на Сході України й усі фінансові заощадження люди спрямовували на допомогу військовим, та зовсім не на підтримку людей похилого віку. Жінка каже, що тоді було неймовірно складно, а пошуки приміщення затягнулися на рік.
Одним із найтяжчих моментів у відкритті власного притулку для самотніх людей був пошук приміщення. Валерія оббивала пороги і міської ради, й облдержадміністрації.
"Я ходила до депутатів, до в.о. міського голови Івана Марковського. Він надав мені список підвальних приміщень, якими володіє місто. Але, насправді, обирати не було з чого", - розповідає Валерія Кривошапка. Після зустрічі з тодішньою заступницею голови ОДА Вітою Атаманчук вирішення проблеми поступово з’явилося.
"Віта Атамчук була як «сонце». До цього всі мене «футболили», не було ні з ким контакту. А вона дала надію й спілкувалася зі мною на рівних. Вона проявила до мене небачену до цього повагу й допомогла знайти перше приміщення в Аджамці. Це був другий поверх лікарні в Аджамці. Знову були ходіння по владних кабінетах, листи на адресу місцевих фермерів, адже потрібні були кошти на облаштування приміщення й оплату комунальних послуг. Але потім зрозуміла, що зараз я вкладуся в ремонт, але ж як туди діставатимуться старенькі. Коли заносила листа одному з адресатів, побачила напівзруйноване приміщення й почула, що звідси працівники переїждатимуть до іншого. А ця будівля залишиться пусткою. Коли ми з нього вийшли й трішки відійшли, я повертаюся до нього обличчям і говорю: "Так от вона, затишна оселя!", - згадує Валерія Кривошапка. У неї ще не було нічого, але вона вже розуміла, що це має бути затишна оселя - дім, де живе любов. За символічні кошти вдалося викупити це приміщення у 2015 році.
Старі дерев’яні вікна, оббиті стіни, провалена стеля – те, з чим зіштовхнулася у новому приміщенні Валерія. Ні опалення, ні води, ні фінансів, ні моральної підтримки.
"Мені говорили, що ремонт цього приміщення буде коштувати близько мільйона. Проте було байдуже. Нехай ми не за рік-два зробимо тут ремонт, але ми точно знатимемо, що приміщення буде нашим. І для мене це було дуже важливо", - ділиться пані директорка.
З 2015 по 2017 рік Валерії було дуже важко. Проте через свій міцний характер та звичку доводити все до кінця, руки повністю не опускалися. Розповідає, що в цей час найчастіше приходив стан відчаю, коли приходила додому, падала на ліжко й дуже плакала. Проте віра в ній не згасала й жінка вперто рухалася вперед.
"За те, що маю зараз, я заплатила великий шлях самотності. Я не один рік лежала в позі ембріона від безвиході. По місту ходжу-ходжу, а потім приходжу додому, скручуюся й лежу плачу», - згадує Валерія. Проблеми були не тільки з реєстрацією документів, а й із нестачею грошей. Порозуміння й підтримку вдома теж не завжди отримувала.
"На той час у мене заробітної плати не було, чоловік працював у Польщі. Спочатку мені говорили вдома «займайся», вони просто не вірили в успіх моєї справи. Коли побачили, що я вже рік не здаюся й зарплати додому не приношу, тато, з яким ми жили, почав обурюватися, коли я вже гроші приноситиму. Дуже важко було", - каже пані Валерія.
Були непорозуміння й із боку дітей. Коли доньці 12 років і вона просить щось їй купити, а в тебе немає грошей. І дитина розуміє, чому немає: тому що ти якоюсь «дурнею» займаєшся. Йди на роботу! Проте це потрібно було пережити. Не було такого, що ось тобі червона доріжка, і рухайся вільно. Ні, скрізь були складнощі. З часом прийшло порозуміння й від дітей, і від чоловіка. Коли відкрили «Затишну оселю» в Аджамці, син Валерії на самостійно зароблені кошти придбав і встановив двоє вхідних дверей для притулку.
Він говорив: "Мамо, ти молодець, ти приклад для мене". Зараз і донька приїжджає допомагає, все налагодилося. Але до цього були дуже важкі періоди.
Ремонт у новому приміщенні зробили трішки більше ніж за рік. Вдалося це завдяки фінансовій допомозі небайдужих. У 2015 році, коли Валерія отримала це приміщення, вона ніде не могла добитися допомоги, ніхто не хотів вкладати кошти в будівництво. Багато хто готовий був приєднуватися, вже коли все було готово. А справа зрушила з місця тоді, коли Валерія почала писати про свій проект у соцмережах.
Їй написала жінка з Києва, яка запропонувала допомогу в просуванні проекту через фейсбук та заохочувати людей до допомоги. І, дійсно, після того у 2016 році справа зрушила з місця. Саме завдяки цьому у 2018 році ми відкрилися. Добре, що є соцмережі. Саме завдяки фейсбуку вдалося продовжити місію.
Валерія ділиться, ще до того, як знайшла заклад «Милосердний самарянин», неодноразово замислювалася над тим, чим вона може бути корисною для цього світу, адже людина живе не лише для того, щоб ходити на роботу. Коли в соцмережах та ЗМІ з’явилася інформація про реконструкцію будинку в Аджамці, йшлося про те, що він буде для одиноких покинутих стареньких. Проте, доки тривав ремонт, мінімальна заробітна плата підвищувалася 2 рази, а пенсії залишалися на тому ж рівні.
Валерія задалася питанням: "А за рахунок чого я буду утримувати притулок?. Я не можу сподіватися, що цього місяця дадуть на притулок кошти мої друзі-спонсори, а наступного – можуть і не дати. А людям, які тут працюватимуть, потрібно платити зарплату".
Жінка довго над цим думала, вивчала досвід інших, побувала перед відкриттям закладу в Німеччині та ознайомилася із їхнім досвідом створення й утримання будинків для людей похилого віку. Саме там Валерія отримала підтвердження того, що вона на правильному шляху й ми повинні дбати про людей, які дали нам усе те, що ми маємо зараз - школи, лікарні. Наше покоління повинно віддати належне цим людям і доглядати за ними.
Після Німеччини директорка оселі зрозуміла, що потрібно комунікувати з дітьми цих людей, які знаходяться в притулку. І відповідальність розподіляти із ними, адже держава допомоги не надає. Своє покликання Валерія описує так: "Дуже велику увагу ми приділяємо тому, як зустрічаємо людину в цей світ при народженні: як ми підбираємо кімнату, одяг. Для мене ж має велике значення, як людина йде з цього світу: щоб її тримали за руку, і щоб вона не померла в самотності, а була оточена любов'ю. Для мене це надзвичайно важливо!".
П’ять кімнат на чотири особи кожна – всі відремонтовані й затишні. Сьогодні тут проживає 19 людей. Валерія проводить екскурсію й показує у коридорі – дивани, туалети – окремо для дівчат і хлопців. А душ – без порогу, аби стареньким було зручно. Колектив теж уже зібрався чималенький – 7 працівників, 3 няні, 2 кухаря, сестра-господарка й підсобний робітник. Бухгалтер працює за сумісництвом.
Я хочу донести до людей такий посил, що це нормально, коли є такий будинок, де про людину подбають, куди можна приїжджати й провідувати її. Ми зі свого боку створили хороші умови для наших підопічних.
До прикладу, в оселі перебуває жінка з деменцією, яка потребує постійного догляду й контролю. Її донька працює в школі вчителькою початкових класів, проте не може покинути роботу, бо має ще сина й потрібно заробляти, аби утримувати родину. Вона оформила маму до будинку, щотижня вона приїздить сюди до закладу, привозить мамі все необхідне.
Відповідальність за батьків Валерія, як директорка закладу, поділяє із їхніми дітьми. У випадку хвороби керівництво закладу радиться з дітьми, як вирішувати й чим, які лікарі потрібні. А у випадку смерті діти забирають і ховають. Так правильно перед людьми, перед Богом, перед совістю й батьками.
&ft9 Перебування однієї людини в закладі коштує 5 тисяч гривень на місяць - сума одніє пенсії + 50% мінімальної заробітної плати. Кошти йдуть на триразове харчування, яке завжди свіжоприготоване, утримання закладу та заробітну плату людям, які там працюють. Деякі не розуміють, що потрібно пенсію віддавати. Дехто з дітей не розуміє, за що вони повинні доплачувати. Але ж оселя - це не державний заклад, і все повинні опллачувати самостійно. Але цих коштів вистачає лише на утримання закладу. На інші витрати доводиться шукати благодійників.
Наразі в закладі перебуває 19 підопічних. Вони вже звикли до представників ЗМІ, тож охоче спілкуються й за нагоди просять на шпальтах видань подякувати Валерії Миколаївні. Пані Валерія дуже скромна, тож кожен раз, коли її починають хвалити, виходить із кімнати. Як з'ясувалося, першою мешканкою цього закладу була Марія Степанівна, яка з нетерпінням чекала відкриття. Їй 81 рік, і так склалося життя, що вона залишилася зовсім самотньою – чоловік та двоє дітей уже покинули цей світ. Жінка говорить, що проживає тут уже майже 2 роки. Каже, головне, що нагодовані, в чистоті доброті й ласці.
Завжди потрібні овочі та фрукти. Можна просто приїжджати поспілкуватися зі старенькими. Також можна підтримати фінансово. Крім того, в чоловічій кімнаті потрібно оновити ліжка, замінити їх на м'якіші й, бажано, з нішами для речей, так як кімнати невеликі й шафу немає куди поставити. Хочуть придбати ще один диван у коридор, озеленити територію.
Допомогти «Затишній оселі» можна, перерахувавши будь-яку суму на картку ПриватБанку 5168 7427 3024 3411 Кривошапка Валерия (Валерія Кривошапка). Про всі отримані кошти пані Валерія звітує. Нещодавно за благодійні кошти придбали морозильну камеру й тепер готують на зиму фрукти.
У жовтні заклад святкуватиме свою другу річницю. Тоді й планують організувати не лише справжнє свято, а й виставку робіт 73-річного художника Володимира Остроухова, який півтора року живе в цьому притулку.
Коментарі
Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!Що мені дасть реєстрація?